Письменники-ювіляри 2013 року

ПИСЬМЕННИКИ-ЮВІЛЯРИ 2013 РОКУ

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/grinchenko.jpg

 

БОРИС ГРІНЧЕНКО

(1863-1910)

 

       Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська обл.) у збіднілій дворянській родині.

       У 1874-1879 рр. він навчався у Харківській реальній школі, але з п’ятого класу був виключений за зв’язки з підпільною народницькою організацією.

       Після двомісячного ув’язнення Грінченко працює дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а невдовзі, склавши іспит на народного вчителя, влаштовується вчителювати. За винятком 1886-1887 рр., коли Грінченко працював статистом у губернському земстві на Херсонщині, освітній ниві він віддав понад десять років (1881-1894). Серед місць його педагогічної діяльності була й приватна школа відомої просвітительки X. Д. Алчевської.

       У 80-ті рр. XIX ст. Б. Грінченко почав друкуватися. Написав чимало віршів (збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884),  «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903) та ін.), близько п'ятдесяти оповідань, чотири великі повісті («Сонячний промінь» (1890), «На розпутті», «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901)), декілька п’єс, чимало статей – етнографічних, історичних, мовознавчих, педагогічних, публіцистичних. Багато перекладав творів російської та іншої зарубіжної класики. Редагував різноманітні видання, провадив значну видавничу діяльність. Цікавими є його педагогічні розвідки. Значну вагу мало видання «Української граматики», першої книги для читання українською мовою «Рідне слово» та інших підручників.

1894 року Грінченко переїздить до Чернігова, де, працюючи в губернському земстві, організовує видання змістовної бібліотечки народнопросвітніх книжок, стає одним із керівників нелегальної «Чернігівської Громади», разом із дружиною, письменницею М. Загірньою, облаштовує музей української старовини В.Тарновського.

      1902 року письменник переїздить до Києва, де засновує й очолює київську «Просвіту» (1906-1909), працює в газеті «Громадська думка» та журналі «Нова громада», укладає знаменитий «Словарь української мови» в чотирьох  томах, що виходить друком упродовж 1907-1909 років. Цю унікальну роботу було відзначено премією Російської Академії наук.

       В останні роки життя посилюються переслідування Грінченка тогочасною владою. Хворий на туберкульоз, Грінченко виїздить на лікування до Італії, де й помирає 6 травня 1910 р. Похований у Києві.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/nechuy.jpg

 

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

(1838-1918)
 

       Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми – І. Нечуй-Левицький) народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеблеві Київської губернії (нині – Черкаська обл.), в сім’ї сільського священика. Змалку цікавився звичаями й побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.

          Навчався Нечуй-Левицький в Богуславському училищі (1848-1852), по­тім у Київській семінарії (1853-1859) та Київській духовній академії (1861-1865). Перед ним відкривалася духовна кар’єра, але юний магістр бо­гослов’я рішуче від неї відмовився і, пориваючи із сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтав­ській семінарії (1865-1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866-1873), Кишинева (1873-1884).

       1885 року письменник пішов у відставку, оселився в Києві й, ведучи до­сить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.

       Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький од­разу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори – «Дві московки» (1868) і «Рибалка Панас Круть» (1868), повість «Причепа» (1869) – відзначалися новизною характерів, яскравістю барв.

       У 70-ті рр. XIX ст. він створює класичні твори з народного життя, серед яких «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880).

       У наступні роки він створює ряд цікавих, визначних творів («Старі гультяї», 1897; «Чортяча спокуса», 1885; «Не той став», 1896; «Сільська старши­на бенкетує», надруковано 1911 р.). Окремо стоїть казка «Скривджені та не скривджені» (1892), де письменник у фантастичних образах показує супе­речності між народом і самодержавством.

       Перу Нечуя-Левицького належать і комедії з міщанського побуту («На Кожум'яках», 1875; «Голодному й опеньки м’ясо», 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їхніх звичаїв, моралі й психології.

       Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: теа­тру, музики, живопису. У творчій спадщині письменника є також літера­турно-критичні й літературно-публіцистичні статті.

       Останні роки життя письменник жив майже у злиднях. Помер Іван Нечуй-Левицький 2 квітня 1918 року в притулку для старих одинарів. Похо­ваний у Києві.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/kotlyarevskiy.jpg

 

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

(1769-1838)

 

       Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в Полтаві в сім'ї канцеляриста.

       Із 1780 по 1789 рр. вчився у духовній семінарії. У 1789-1793 рр. працював канцеляристом, у 1793-1796 рр. – домашнім учителем у сільських помі­щицьких родинах.

       У 1796-1808 рр. перебував на військовій службі в Сіверському карабінер­ському полку. У 1806-1807 рр. Котляревський у ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812, був учасником облоги Ізмаїлу. 1808 р. вийшов у відставку з орденом святої Анни.

       З 1810 р. працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дво­рян».

       1812 р. під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію Котляревський, за дозволом генерал-губернатора Я.Лобанова-Ростовського, сформував у містеч­ку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-й український козачий полк, за що отримав чин майора.

       У 1817-1821 рр. – директор Полтавського вільного театру. Спеціально для цього театру він і написав обидві свої п’єси: комічну оперу «Наталка-Полтавка» й одноактну комедію «Москаль-чарівник».

       1821 р. його було обрано почесним членом «Вільного товариства любителів російської словесності».

       У 1827-1835 рр. – попечитель «богоугодних» закладів.

       1835 р. через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку. В останні роки життя Котляревський майже не виїжджав із Полтави, зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі та знайомі.

       Над «Енеїдою» Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли друком 1798 p., четверта –1809, п'ята – 1822; повністю твір завершено в 1825-1826 pp., а видано 1842 р. після смерті пись­менника.

       Творчість І. П. Котляревського є визначним явищем в українському літе­ратурному процесі. Він першим заговорив до народу його живою мовою. Його заслуга як першого класика нової української літератури полягає й у створен­ні таких нових у вітчизняному письменстві жанрів, як епічна поема, п’єса, водевіль.

       Помер Іван Котляревський 29 жовтня 1838 р. Похований у Полтаві.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/stus_1.jpg

 

 

ВАСИЛЬ СТУС

(1938-1985)
 

       Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниччині в селянській родині.

       У 1944-1954 роках Василь навчався в донецькій школі № 265 і, закінчивши її зі срібною медаллю, вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці, був членом літературного об'єднання «Обрій». Закінчивши 1959 року навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури, після чого два роки служив у армії на Уралі. Під час навчання та служби почав писати вірші, які публікував у «Літературній Україні».

       1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка в Києві зі спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У вересні 1965 року через акцію протесту під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» його було відраховано з аспірантури.

       Роки тимчасових робіт (1965-1972) стали найщасливішим періодом його життя. 12 січня 1972 року стався перший арешт. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». За «антирадянську агітацію й пропаганду» Стуса засуджено на 5 років позбавлення волі й 3 роки заслання. Після закінчення строку 1977 року Стуса вислали в Матросове Магаданської області, де він працював на золотих копальнях до 1979-го. Повернувшись восени 1979-го до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини.

       У травні 1980 року був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

       Помер Василь Стус 4 вересня 1985 року. За офіційними даними, причина смерті – зупинка серця. Похований на табірному цвинтарі в с. Борисово Чусовського району Пермської області.

      1991 року Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

 

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/perro_1.jpg

 

ШАРЛЬ ПЕРРО

(1628-1703)

 

       Шарль Перро народився 12 січня 1628 року в Парижі в багатій сім'ї. Його батьком був відомий юрист П’єр Перро, а матір'ю Пакетт Ле Клерк. Його брат Клод Перро був відомий у Франції як архітектор східної частини замку Лувр, що була побудована між 1665 і 1680 ро­ками.

       Шарль навчався у найкращих школах Парижа, вивчав право, пізніше пішов на державну службу. Брав участь у створенні Академії наук, а також відновленні Академії живопису. Коли 1663 року була заснова­на Академія словесності, Перро призначили її секретарем.

      1672 року Перро одружився із 19-річною Марі Гішон, яка померла 1678 року після народження дочки і трьох синів. Коли Жан-Батіст Кольбер, міністр та покровитель Перро, помер 1683 року, він утратив свою пенсію письменника при Академії словесності.

    1695 року у віці 67 років почав писати твори для дітей.

       1697 року Перро опублікував збірку «Казки матінки Гуски, або Іс­торії та казки минулих часів із повчаннями». Збірник містив дев’ять казок, що являли собою літературну обробку народних казок (як вва­жають, почутих від годувальниці сина Перро), крім однієї («Ріке-чубчик»), складеної самим Перро. Ця книга широко прославила казкаря за межами літературного кола. Фактично Перро увів народну казку в систему жанрів «високої» літератури. Побоюючись негативної реак­ції критиків, Шарль опублікував її під ім'ям свого наймолодшого сина – Арманкура. Наступні твори, такі як «Кіт у чоботях», «Попе­люшка», «Синя Борода» та інші, стали класикою світової літератури.

       Шарль Перро увійшов у історію як французький письменник, поет і критик, основоположник жанру літературної казки. Більшість його казок друкують і зараз. Багато творів також знайшли відображення в операх, балетах, фільмах і театральних виставах. На сюжети казок Ш.Перро створено опери «Попелюшка» Дж.Россіні, С.Прокоф’єва, Б.Бартока, балет «Спляча красуня» П.Чайковського.

      Письменник помер 16 травня 1703 року в Парижі у віці 75 років.

 

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/hotkevich_1.jpg

 

ГНАТ ХОТКЕВИЧ

(1878-1938)
 

       Гнат Мартинович Хоткевич народився 12 січня 1878 року в Харкові, де минула більша частина його життя. 1894 року з відзнакою закінчив Харківське реальне училище, 1900 – технічний факультет Харківського технологічного інституту. У студентські роки займався культурно-освітньою діяльністю на селі, віртуозно опанувавши гру на бандурі.

       1903 року заснував перший в Україні робітничий театр, який протягом 3 років дав понад 50 вистав, переважно української класики, українською мовою. Для неї спеціально написав ряд п'єс.

За участь у керівництві політичним страйком 1905 року зазнав переслідувань і в січні 1906 був змушений переїхати в Галичину. Об'їхав усю Галичину й Буковину зі скрипковими концертами й концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

       1909 року видав у Львові перший підручник гри на бандурі. 1912 року повернувся в Україну та приєднався до літературного й мистецького жит­тя: виступав з лекціями, відновив діяльність робітничого театру в Харкові. З лютого 1913 року став редактором літературного журналу «Вісник культури й життя». У той же час продовжував концертувати в бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».

Знову переслідуваний з початку Першої світової війни та висланий 1915 року за межі України. Оселився у Воронежі, де жив до революції 1917 року.

       До більшовицької окупації України поставився з недовірою, але з 1920 року активно приєднався до літературно-мистецького життя У 1920-1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі. У 1926-1932 роках викладав у Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури. У 1928-1932 роках був художнім керівником Полтавської капели бандуристів. Потрапив у неласку до влади 1932 року й після смерті М.Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені.

       За єжовщини був заарештований і 29 вересня 1938 року засуджений до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації». Вирок виконано 8 жовтня 1938 року.

        Реабілітований 11 травня 1956 року. Після реабілітації було видано «Твори у двох томах» (1966).

 

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/prishvin_1.jpg

 

 

МИХАЙЛО ПРИШВІН

(1873-1954)

 

       Михайло Михайлович Пришвін народився 4 лютого 1873 року не­подалік від міста Єльця Орловської губернії в купецькій родині.

1885 року Пришвін вступив до Ельцької гімназії, звідки був відра­хований «за вільнодумство». Навчався в Тюменському реальному учи­лищі, Ризькому політехнікумі. 1902 року Михайло закінчив агроно­мічний відділ Лейпцігського університету, працював за фахом у зем­ствах Тверської губернії.

       Перша його публікація – розповідь «Сашок» – з'явилася в журна­лі «Родник» (1906). Тяжіючи до народних, фольклорних начал, того ж року він від'їздить за билинами на північ Росії. 1907 року опублікував книгу подорожніх нарисів «У краю неляканих птахів», за наукову цін­ність удостоєну срібної медалі Російського географічного товариства.

       З 1908 по 1913 роки Пришвін написав відразу сім приголомшливих книг, кожна з яких вигравала нагороди у своїх категоріях. Серед них – «За чарівним колобком» (1908), «Пташине кладовище» (1911) і «Славні бубни» (1913).

Під час Першої світової війни Пришвін був військовим кореспон­дентом і писав замітки для кількох газет.

       З 1920 року Пришвін почав писати дивовижні, повчальні та добрі розповіді для дітей, у яких головне місце відводив тваринному світу, природі. Широке визнання йому як дитячому письменнику принесли збірки «Розмова дерев», «Поверхи лісу», «Журко», «Золотий луг».

       М.М.Пришвін створив багато тонких поетичних творів про приро­ду – «Джерела Берендея» (1925), «Корінь життя» (1933), «Календар природи» (1935), «Неодягнена весна», «Фацелія», «Лісова крапель» (1940). У роки Великої Вітчизняної війни він написав «Розповіді про ленінградських дітей», «Повість нашого часу», «Комора сонця».

       В останні роки життя М. М. Пришвін багато працював над щоден­никами, мріяв видати їх окремою книжкою. У них письменник постає як глибокий мислитель, патріот. «Любити природу — означає любити батьківщину, – писав Пришвін, – любити природу — означає любити людину й усе живе, створене Творцем».

   Помер Михайло Пришвін 16 січня 1954 року в Москві.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/zabila.jpg

 

НАТАЛЯ ЗАБІЛА

(1903-1985)
 

       Наталя Львівна Забіла народилася 5 березня 1903 року в Санкт-Петер­бурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом.

1917 року сім'я переїздить до України й оселяється в невеличкому сели­щі Люботин (нині Харківської області). Наталя скінчила прискорений курс гімназії, працювала на різних посадах, кілька років учителювала в селі Ста­рий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці – вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість.

       1924 року в Кам'янці-Подільському в газеті «Червоний кордон» надру­ковано перший вірш Наталі в тематичній сторінці «Війна – війні». 1925 року Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського ін­ституту народної освіти. Ще в студентські роки писала твори для дітей, про­зу та поезію.

       Після закінчення інституту працювала в редакції журналу «Нова кни­га», в Українській книжковій палаті. 1926 року вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927-го – перша книжка для дітей – оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра». 1928 року побачило світ віршо­ване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу». Твори для дітей ста­ють її покликанням. Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для другого (1933) і третього (1939) класів, які перевидавалися кілька разів.

       У роки війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернув­шись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності.

       Поетеса широко відома як перекладач і популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. Плідно вона працювала в галузі перекладу з ро­сійської, французької, польської та інших мов.

    Забіла вела значну громадську роботу. Протягом багатьох років вона була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступа­ла на письменницьких з'їздах і нарадах із питань дитячої літератури як кри­тик і літературознавець.

     Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року в Києві.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/mihalkov_1.jpg

 

СЕРГІЙ МИХАЛКОВ

(1913-2009)

 

         Народився Сергій Володимирович Михалков 13 березня 1913 року в Мо­скві в сім'ї службовця.

      Шкільні роки минули у П'ятигорську. 1928 року в журналі «На підйомі» (Ростов-на-Дону) було надруковано перший вірш Михалкова «Дорога». 1930 року Сергій Михалков повертається до Москви та пра­цює на ткацькій фабриці, у геологорозвідувальній експедиції.

       1933 року він стає позаштатним співробітником відділу листів газе­ти «Известия». Публікується в журналах «Огонек», «Пионер», «Про­жектор», у газетах «Комсомольская правда», «Правда». Того ж року виходить перша збірка його віршів.

  1935-1937 навчався в Літературному інституті ім. М. Горького.

       1935 року виходить перший відомий твір, що стає класикою радян­ської дитячої літератури, – поема «Дядя Стьопа».

       У роки Великої Вітчизняної війни Михалков працював військовим кореспондентом у діючій армії. Разом із військовим журналістом Г.А.Урекляном 1943 року створив текст нового Гімну СРСР.

       Після війни Михалков продовжує літературну діяльність, працює в різних жанрах дитячої літератури, створює п'єси для дитячих теа­трів, сценарії для художніх та мультиплікаційних фільмів. З 1956 року був редактором журналу «Веселі картинки». З 1962 року Михалков – організатор і головний редактор сатиричного кіножурналу «Фитиль».

       Він відомий і як активний громадський діяч: очолював Московську письменницьку організацію (1963-1970), був головою правління (1970-1990) і секретарем правління Спілки письменників (1967-1992), почесним головою Виконкому Міжнародного співтовариства спілок письменників (1992-2000). 2004 року Михалков брав участь у роботі над «Найбільшою у світі книжкою для малюків».

       До 2008 року сумарний тираж книг Сергія Михалкова склав, за різ­ними оцінками, близько 300 млн. екземплярів.

2008 року за видатний внесок у розвиток вітчизняної літератури, багаторічну творчу та громадську діяльність письменник був нагоро­джений орденом Святого апостола Андрія Первозванного.

 Помер Сергій Михалков 27 серпня 2009 року в Москві.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/gonchar.jpg

 

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

(1918-1995)
 

       Народився Олесь (Олександр) Терентійович Гончар 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава. Після смерті матері його забрали на виховання дід і бабуся в с. Сухе Полтавської області. Бабуся замінила майбут­ньому письменникові матір.

       1933 року закінчив семирічну школу в с. Бреусівка Козельщинського ра­йону. Іще в школі він добре писав, і після її закінчення почав працювати в ре­дакції Козельщинської районної газети. У 1933-1937 роках навчався в Хар­ківському технікумі журналістики, після закінчення якого працював учите­лем у с. Мануйлівка. З 1937 року Гончар почав публікувати свої твори, в осно­вному короткі оповідання, в республіканських виданнях («Літературна газе­та», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик»). 1938 року Олесь вступив на філологічний факультет Харківського державного універси­тету.

       У червні 1941 р. О.Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шев­ченка. Після демобілізації 1945 року Олесь приїжджає до Дніпропетровська. 1946 року завершує освіту у Дніпропетровському державному університеті.  1947 року друкує повість «Земля гуде» про підпільників Полтавщини.

       У 1940-1950-ті роки письменник продовжує розвивати військову тему у своїх численних новелах, поряд із нею виникає й нова тема – мирне життя людей, моральні аспекти їхніх стосунків. У ці роки починається громадська й публіцистична діяльність Гончара. Він здійснює закордонні поїздки, під­сумками яких стають книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950), «Китай зблизька» (1951).

       У 1959-1971 роках Олесь Гончар – голова правління Спілки письменни­ків України. У1959-1986 роках – секретар правління Спілки письменників СРСР. Від 1973 року – голова Українського республіканського комітету за­хисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.

       Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднував із літературно-критичною творчістю.

       Твори Гончара перекладали 67 мовами, а творчий досвід письменника засвоюють і вітчизняні, і зарубіжні майстри слова. Олесь Гончар був нагородже­ний багатьма орденами та медалями.

    Помер письменник 14 липня 1995 року.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/barka_1.jpg

 

ВАСИЛЬ БАРКА

(1908-2003)

 

       Василь Барка (Василь Костянтинович Очерет) народився 16 липня 1908 р. у с. Солонині колишнього Лубенського повіту на Полтавщині в козачій родині.

       Навчався в духовному училищі в Лубнах, у трудовій школі. Після закін­чення семирічки – у педагогічному технікумі. Вчителював на Донбасі, а зго­дом на Північному Кавказі, де одночасно здобував вищу освіту.

       Літературна стежка Василя Барки розпочалася з поезії. 1930 року з'явилася збірка поезій «Шляхи», 1932 року – збірка «Цехи».   Схвальних відгуків критики на поетичні твори В.Барки не було, і поет обирає «добровільне пое­тичне мовчання», але продовжує творити «для себе».

       1940 року Василь Барка успішно захистив дисертацію в Москві. Після цього читав курс історії західноєвропейської літератури на філологічному фа­культеті Ростовського університету. Під час Великої Вітчизняної війни Василь Барка був у народному ополченні й регулярній червоноармійській части­ні на Кавказі. Потрапив у полон. Далі – важкі роботи в Німеччині. Згодом пе­ребрався до США. Займався літературною працею.

        Перший прозовий роман «Рай» вийшов у Нью-Йорку 1953 р. Письменник працював над історією української літератури, видав окремі частини під на­звами «Хліборобський Орфей, або Кларнетизм», «Правда Кобзаря» (1961). Писав релігійно-філософські та літературознавчі есе, перекладав. Кілька ро­ків працював редактором на радіостанції «Свобода».

         У 1958-1959 рр. вийшли поетичні збірки «Псалом голубиного поля», «Океан». Протягом 1958-1961 рр. В.Барка працював над романом «Жовтий князь», який було опубліковано 1963 р. окремою книгою в Нью-Йорку, і тільки 1991 р. він з'явився в Україні. У романі «Жовтий князь» відтворено реаль­ні події та явища голодомору в Україні 1932-1933 рр. Матеріалом для твору стали спогади очевидців і власні враження письменника, який 1933 р. відві­дав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голод на Кубані.

        Протягом 1969-1988 рр. письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці). У цей час вийшла епічна поема «Судний степ», другий і третій томи поезій «Океан», пое­тична збірка «Свідок для сонця шестикрилих» (Нью-Йорк, 1981), драматич­на поема у двох томах «Кавказ» (Київ, 1993). Ці твори В. Барка вважав найго­ловнішими у своєму художньому доробку.

        Василь Барка помер у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 р.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/pluzhnik_1.jpg

 

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

(1898-1936)

 

        Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 р. у слободі Кантемирівці Воронезької губернії в родині дрібного купця.   Закінчивши гімназію в м. Боброві, у 1918-1920 рр. жив на Полтавщині, працював учителем, вів і театральний гурток, був актором.

      1920 р. Плужник переїхав до Києва, де навчався в Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті. 1921 р. він вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Акторські здібності Плужника, його гумор та дотепність цінували викладачі й товариші, пророкуючи йому перспективне сценічне майбутнє. Однак вищої освіти він так і не здобув. 1923 р. під псевдонімом Кантемирянин Плужник опублікував перші вірші ї    в журналі «Глобус».

         1924 р. він став членом письменницької групи «Ланка», яка 1926 р. пере­творилася на «Марс» (майстерня революційного слова). На чолі «Марсу», як і «Ланки», стояли Борис Антоненко-Давидович, Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка.

1926 р. завдяки дружині поета Галині Коваленко вийшла його збірка «Дні». У цей час загострилася його хвороба на туберкульоз, але Є.Плужник продовжував працювати: разом із В. Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, перекладав ро­сійську класику. У цей період він написав п'єсу «Болото», текст якої не збе­рігся. 1927 р. з'явилася збірка його поезій «Рання осінь», наступного року було надруковано його перший і єдиний прозовий твір – побутово-психоло­гічний роман «Недуга». 1929 р. письменник опублікував п'єси «Професор Сухораб» і «У дворі на передмісті». У наступні три роки він написав віршовану драму «Змова в Києві» та закінчив роботу над третьою збіркою поезій – «Рівновага».

       5 грудня 1934 р. Є. Плужник був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова. 28 березня 1935 р. він був засуджений, але розстріл майже відразу замінили десятирічним ув'язненням у спецтаборах.

       2 лютого 1936 р. Є. Плужник помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках.

     4 серпня 1956 р. постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР ви­рок Євгену Павловичу Плужнику скасовано, а справу припинено «за відсутністю складу злочину».

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/suhomlinskiy.jpg

 

ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ

(1918-1970)

 

       Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 р. в селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області в незаможній се­лянській родині. Василь Сухомлинський навчався спочатку у Василівській се­мирічці, де був одним із кращих учнів. Улітку 1934 р. він вступив на підготов­чі курси при Кременчуцькому педінституті й того ж року став студентом фа­культету мови та літератури цього вишу.

       Сімнадцятирічним юнаком Василь розпочав практичну педагогічну робо­ту. У 1935-1938 рр. він викладав українську мову та літературу у Василів­ській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. 1936 р. Сухо­млинський продовжив навчання на заочному відділенні Полтавського педаго­гічного інституту. 1941 р. пішов добровольцем на фронт. Був поранений. З червня 1942 р. до березня 1944 р. Василь Сухомлинський працював директо­ром середньої школи й учителем російської мови та літератури в селищі Ува Удмуртської АРСР. Навесні 1944 р. Василь Олександрович разом із дружиною Г. І. Сухомлинською виїжджає в Україну, у щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завіду­вачем районного відділу народної освіти й одночасно викладав у школі. Саме в цей період Василь Олександрович дебютує у пресі – онуфріївській районці «Ударна праця» та обласній газеті «Кіровоградська правда» – зі статтями на педагогічні теми.

       1948 р. В. О. Сухомлинського призначають директором Павлиської серед­ньої школи. Двадцять три роки в Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Звичайну сіль­ську школу він перетворив на справжню педагогічну лабораторію, де видобу­вав скарби педагогічної мудрості.

       З 1957 р. – член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР.

       1958 – заслужений учитель УРСР.

       1968 – нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

       Привселюдне зізнання, винесене в назву книги «Серце віддаю дітям», під­тверджене працею й щоденними вчинками великого вчителя.

        Василь Олександрович Сухомлинський написав 48 монографій, понад 600 ста­тей, 1500 оповідань і казок для дітей. Його книги виходили й виходять масови­ми тиражами в багатьох країнах світу (Росії, Німеччині, Японії, США, Канаді, Китаї та ін.). Він став визнаним класиком педагогіки XX ст.

       Помер Василь Олександрович Сухомлинський 2 вересня 1970 року.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/oles.jpg

 

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

(1878-1944)

 

       Олександр Іванович Кандиба (літературний псевдонім – Олександр Олесь) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на Сумщині в чу­мацько-селянській сім'ї.

       У чотири роки Сашко вже вмів читати. Олександр Олесь закінчив початко­ву школу й двокласне училище, а у віці 15 років (1893) вступив до хлібороб­ської школи в містечку Дергачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з'явилися його перші вірші.

       Ставши вільним слухачем агрономічного відділення Київського політех­нічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працював у херсонських степах.

1903 р. Олесь вступив до Харківського ветеринарного інституту.

       Визначальним фактом у житті Олександра Олеся стала поїздка на відкрит­тя пам'ятника І.П.Котляревському в Полтаві. У цей час він познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою.

1905 р. альманах «Багаття» вперше публікує твори Олександра Олеся.

       1907 р. вийшла збірка «З журбою радість обнялась», 1909 – «Будь мечем моїм!..», 1911 – «Книжка третя».

Подорож Гуцульщиною 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. Зустріч із Гуцульщиною втілилась у поемі «На зелених горах» (1915): у ній «країна див» асоціюється з вільним духом українського народу. Тоді ж, 1912 р., О. Олесь познайомився та провів кілька днів у Карпатах з І.Франком, В.Гнатюком, О.Кобилянською, М.Коцюбинським.

       1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов ке­лих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон ле­тить»), які збагачують українську мариністичну лірику.

       Перебуваючи в еміграції, у Відні надрукував збірку сатиричних поезій «Перезва» під псевдонімом В.Валентін.

       У 1919-1922 рр. разом з Антоном Крушельницьким та іншими земляками збирав кошти на допомогу голодуючим в Україні. Моторошні події голодомо­ру 1921-1923 рр. поет зобразив у циклі «Голод». У драмі «Земля обітована» (1935) Олесь одним із перших в українській літературі розкриває суть сталін­ської політики.

       22 липня 1944 р. Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.

2010 р. в м. Білопіллі Олександру Олесю було встановлено пам'ятник.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/kvitka_1.jpg

 

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО

(1778-1843)

 

       Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. під Харковом у родовому маєтку – селі Основа (звідси його літературний псевдонім – Основ'яненко).

       Через хворобливість у дитинстві та патріархальні умови провінції Григорій Квітка-Основ'яненко не здобув широкої освіти в навчальних закладах, тому навчався лише вдома та в школі при монастирі. Однак завдяки своїй обдарова­ності, самоосвіті, великій пристрасті до освітньо-культурної та письменниць­кої діяльності він піднісся до рівня людей високої освіченості й культури.

       1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.

       1804 р. став послушником монастиря, а наступного року повернувся на вій­ськову службу.

       1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром народного ополчення.

       1812 р. він працював директором Харківського театру, став ініціатором за­снування Інституту шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опу­блікував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської пу­блічної бібліотеки.

       Протягом 1817-1828 рр. Г.Квітку-Основ'яненка чотири рази переобирали Предводителем дворян Харківського повіту.

       Громадська, службова та благодійна діяльність Г.Ф.Квітки-Основ'яненка були відзначені багатьма нагородами, проте широке визнання принесло йому літературне обдарування.

       З 1827 р. почав писати прозу і драматургію. Справжній талант письменника проявився на початку 1830-х років, коли він почав писати українською мо­вою: «Харківська Ганнуся» (1832), «Солдатський портрет» (1833), «Шельменко-денщик», «Дворянські вибори».

       Кращі твори Г.Ф.Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. 1854 р. в Парижі французькою мовою було опубліковано «Сердешну Оксану». Твори Г.Ф.Квітки-Основ'яненка перекладено польською, болгарською, чеською та іншими мовами.

       Творчість Г.Квітки-Основ'яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема так званої етнографічної школи.

       Помер Г.Квітка-Основ'яненко 20 серпня 1843 р. в Харкові, де й похований.

 

 

Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/kobilyanska_1.jpg

 

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

(1863-1942)


       Ольга Кобилянська народилася в містечку Гура Гумору на півдні Буковини 27 листопада 1863 року в родині дрібного службовця. 1868 року родина переїздить до Кімполунга, де дівчина відвідує початкову народну школу, в якій навчання вели винятково німецькою – офіційною мовою тогочасної Буковини.

       1880 року О.Кобилянська написала перше німецькомовне оповідання – «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини».

       1888 року О.Кобилянська почала писати німецькою мовою повість « Лореляй», яку 1896-го було опубліковано українською мовою під назвою «Царівна». 1891 року родина переїжджає до Чернівців.

       1892 року письменниця пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго». Наступного року бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи.

       1894 року друкує в журналі «Зоря» повість «Людина», робить прилюдну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху», опубліковану згодом у газетах, відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.

       Упродовж наступних років О.Кобилянська активно пише повісті та оповідання «Він і вона» (1895), «Що я любив» (1896), «Ніоба», «Некультурна», «Природа» (1898).

       1902 року письменниця пише соціально-психологічну повість «Земля». На початку 1900-х рр. О.Кобилянська пережила драму особистого життя, пов'язану з іменем Осипа Маковея. До кінця життя вона залишалася самотньою.

       1908 року письменниця написала лірико-романтичну повість «В неділю рано зілля копала».

       Протягом 1915-1923 рр. О.Кобилянська пише низку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розпуку й біль, викликані драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною. Ці твори увійшли до збірки «Але Господь мовчить...» (1927).

       У 1926-1929 рр. у Харкові виходить друком дев'ятитомне зібрання творів письменниці.

       1941 року румунська військова жандармерія встановлює нагляд за О. Кобилянською, готуючи судову розправу над нею.

       Померла Ольга Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях.

 


Описание: http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/237/54567/sitepage_51/images/vovchok_1.jpg

 

МАРКО ВОВЧОК

(1833-1907)
 

       Марко Вовчок (справжнє ім'я – Марія Олександрівна Вілінська) народи­лася 22 грудня 1833 року в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина. 1839 року помер її батько, мати вдруге одружилась із лютим кріпосником, який знущався і з кріпаків, і зі своєї роди­ни (побачене в дитинстві пізніше стало матеріалом для творів Марка Вовчка).

У 1845-1846 рр. Марія навчалась у жіночому пансіоні в Харкові.

       Протягом 1847-1850 рр. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, бра­ла участь у літературних вечорах, зустріла майбутнього чоловіка, фолькло­риста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.

       1851 року Марія одружилась із Опанасом Маркевичем, разом із чоловіком виїхала в Україну, де займалася фольклористикою та етнографією, вивчила українську мову. 1856 року Марія Вілінська розпочала літературну діяль­ність, узявши псевдонім Марко Вовчок.       

       1857 року в Петербурзі П.Куліш ви­дав «Народні оповідання» – першу книгу Марка Вовчка. 1859 року Марія тяжко захворіла і виїхала на лікування до Німеччини.

     1860 року в журналі «Отечественные записки» з’явилася повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т.Г.Шевченку в перекладі І.Тургенєва.

     Протягом 1860-1867 рр. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія), зустрічалась із провідними письменниками, ученими, культурними діячами.

       У перші роки проживання за кордоном закінчила оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написала оповідання «Два сини» (1861). У цей період Марко Вовчок як український прозаїк розробила жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті та оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створила жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»).

          У 1861-1862 рр. було опубліковано другий том «Народних оповідань».

       1867 року Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала росій­ською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато перекладала. Після погіршення стану здоров’я та у зв’язку з посилен­ням переслідувань царської цензури разом із другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О.Маркович помер) 1878 року письменниця назавжди виїхала з Петербурга й багато переїжджала.

         Марко Вовчок померла 28 липня 1907 р. в Нальчику на Кавказі, де й похо­вана.